Класифікація туристичних ресурсів - Передмова

Класифікація туристичних ресурсів

Класифікація є науково-методичним прийомом з упорядкуван­ня інформації за певною ознакою. Якщо таких ознак не одна, а декілька, тоді мова може йти про типологію. Найчастіше відомі з літе­ратури системи впорядкування інформації з туристсько-рекреаційних ресурсів є класифікаціями, і побудовані вони переважно за сутнісною ознакою, тобто відбивають якісні відміни. Такий класифікаційний прин­цип є найбільш простим і зрозумілим, оскільки одразу ділить всю наяв­ну інформацію на кілька великих класів і кожен з виділених класів має власну внутрішню структуру. Такий підхід плідний у просвітницькій, популяризаційній діяльності, на перших етапах наукової та практичної роботи. Але класифікаційна схема стає громіздкою і малопридатною для практичних цілей з ускладненням структури ресурсної бази.

Комплексний характер попиту/пропозиції, зростаючі можливості індустрії туризму зі створення об'єктів певного туристського призна­чення потребують перегляду класифікаційних основ, їх розширення та доповнення за іншими принципами.

У «Туристському термінологічному словнику» наведене таке тракту­вання туристичних ресурсів: «Ресурси туристські - природні, історичні, соціально-культурні об'єкти, з об'єктами туристичного показу включ­но, а також інші об'єкти, здатні задовольняти духовні потреби турис­тів, сприяти відновленню та розвитку їх фізичних сил. Р.т.є доступними для ознайомлення і використання незалежно від форми власності, якщо до того немає законодавча накладених обмежень. Природні та антропо­генні геосистеми, тіла та явища природи, артефакти, які мають ком­фортні властивості і споживчу вартість для рекреаційної діяльності і можуть бути використані для організації відпочинку та оздоровлення певного контингенту людей в певний фіксований час за допомогою тех­нології та наявних матеріальних можливостей.» [12, сс. 446-447]. Як бачимо, трактування поняття «туристичні ресурси» достатньо широке, а номенклатура туристичних ресурсів практично безмежна. Туристичні

ресурси - це ті об'єкти природи, історії, культури, поточні події, явища, які можуть бути використані при створенні та реалізації туристичного продукту. Туристичні ресурси - це частина туристсько-рекреаційного потенціалу певної території, яка включена до складу туристичного про­дукту і підлягає реалізації з туристичною метою. Туристичні ресурси є почасти мотиваційною підставою для вибору певного турпродукту (за видом, напрямком, сезоном та іншими ознаками). Поняття «туристичні ресурси» і «рекреаційні ресурси» використовуються як синоніми, оскіль­ки туризм є мобільною формою рекреаційної діяльності. Саме наявність та територіальна локалізація перш за все природних та культурно-істо­ричних ресурсів визначає туристсько-рекреаційну спеціалізацію певних територій.

Туристична діяльність на певній території розвивається на основі тих ресурсів, які існують чи можуть бути задіяні або створені в краї­ні. Розрізняють наявні ресурси, що вже використовуються в туристич­ній діяльності, та потенційні (туристсько-рекреаційний потенціал), які можуть бути задіяні за певних умов (реставрація, реконструкція, розви­ток транспортної, туристичної інфраструктури тощо). Потенційні ресур­си надають можливості для нарощування пропозиції, створення нового турпродукту, є основою як інтенсивного, так і екстенсивного розвитку туризму шляхом залучення до туристичної діяльності нових територій задля інтенсифікації внутрішнього та іноземного туризму.

Структура туристичних ресурсів достатньо добре розроблена і представлена в літературі (наприклад, праці Ананьєва М.А., Бейдика О.О., Гезгали Я, Зачиняєва Н.П., Квартальнова В.О., Крачила М.П., Любіцевої О.О., Мироненка М.С., Пірожника 1.1., Поповича С.І., Твердохлєбова І.Т., Фальковича Н.С. та багатьох інших).

Різнорідність туристичних ресурсів викликає необхідність їх кла­сифікації. До класифікації туристичних ресурсів можна застосувати такі підходи:

  1. сутнісний (за предметною сутністю ресурсу);

  2. діяльнісний (за характером використання в туризмі);

  3. атрактивний (за 'мірою та формою залучення до туристичної
    діяльності);

  4. ціннісний, оснований на унікальності даного ресурсу;

  5. функціональний, оснований на неповторності туристичних умов
    і ресурсів в поєднанні з комплексністю їх використання;

  6. еколого-економічний (за споживчою вартістю ресурсу).

1) Згідно предметно-сутнісного підходу (мал. 1.9) туристичні ресурси поділяються на: а) природно-рекреаційні (клімат та розподіл його




складових протягом року, узбережжя морів та океанів, акваторії водойм та річок, мінеральні джерела, мальовничі ландшафти, наці­ональні природні парки тощо); б) культурно-історичні, куди відно­сяться археологічні, архітектурні пам'ятки, здобутки історії і культури минулого та сучасні архітектурні та техногенні шедеври; інфраструктурні, представлені територією, яка сама є ресурсом (її протяжність, конфігурація, географічне положення), населенням з його тради­ційною етнічною культурою (одяг, їжа та напої, житло, промисли та ремесла, традиційні прийоми господарювання, вірування, побутові звички та традиції, свята та обряди, завдяки яким можна ознайоми­тись з фольклором, піснями, танцями населення даної країни тощо), втіленою як в традиційну, так і в сучасну систему господарювання, яка забезпечує функціонування туристичної галузі в складі суспільно-географічного комплексу території шляхом розвитку виробничої та соціальної інфраструктури, наприклад, цілеспрямовано створюючи місця відпочинку як спеціалізовані територіальні рекреаційні комп­лекси (ТРК).

2) ^ Діяльнісний підхід дозволяє класифікувати ресурси за соціально-еко­номічною сутністю, вартісними та трудовими ознаками на: а) турис­тичні блага, наявність яких об'єктивна і практично не залежить від людської діяльності. Це природно-рекреаційний потенціал території, представлений сприятливим для відпочинку в будь-яку пору року клі­матом, мальовничими краєвидами, іншими природно-географічними умовами; б) туристичні ресурси, які включають об'єкти, створені люд­ською працею (пам'ятки історії, культури, архітектури, музеї тощо) та об'єкти, до яких докладається людська праця з метою підтримки їх атрактивних якостей (пляжі, національні парки тощо); в) туристич­на інфраструктура, представлена підприємствами розміщення, хар­чування, транспорту, екскурсійного обслуговування та проведення дозвілля.

Перші дві групи обумовлюють абсолютні переваги певних територій в розвиткові туризму і становлять мотиваційну основу для здійснення подорожі, а третя група сприяє комфортності подорожування, створю­ючи умови споживання турпродукту. За рівнем розвитку туристичної інфраструктури, що характеризує розвиток пропозиції на туристичному ринку, ступенем її концентрації можна робити опосердкований висно­вок про цінність даної території для туристів. В той же час слід мати на увазі, що надмірна експлуатація туристичних цінностей призводить до їх деградації і негативно впливає на попит. Тому необхідним елементом туристичної діяльності є визначення граничних навантажень на туристичні об'єкти певного класу і неухильне їх дотримання в практиці

експлуатації. Вже зараз в ряді країн існують обмеження на відвідування національних парків, окремих об'єктів природи та історико-культурних пам'яток.

3) ^ За атрактивністю в туристичну діяльність можна виділити: а) об'єк­
ти показу або атрактивні об'єкти, які включають до складу турпродук-
ту і використовують як елементи програмного забезпечення турів;

• б) об'єкти дозвілля, які можуть становити як програмне забезпечен­ня, так і входити до складу додаткових послуг, що надаються в місцях відпочинку.

4) Відповідно до ціннісного підходу розрізняють світову культурну та
природну спадщину та національне культурно-історичне і природне
надбання. Поняття культурної і природної спадщини формувалося
протягом другої половини XX ст. і оформилось прийняттям у 1972 р.
Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природ­
ної спадщини. В якості культурної спадщини Конвенцією визначені
пам'ятки історії та художньої творчості, їх ансамблі та пам'ятні місця,
які мають видатну універсальну цінність з точки зору культури, науки
та естетики. До природної спадщини належать пам'ятки природи
(геологічні, фізико-географічні і біологічні об'єкти) та території, що
є ареалами поширення видів тварин і рослин, які знаходяться під
загрозою знищення, що мають видатну універсальну цінність з точки
зору науки, охорони довкілля чи природної естетики. Таке розшире­
не трактування культурної і природної спадщини людства ґрунтуєть­
ся на розумінні цілісності, взаємозв'язності природних і культурних
компонентів у розвитку людської цивілізації, на зростаючій в умовах
глобалізації пріоритетності загальнолюдських цінностей. Саме тому
спадщина визначається як «інтегральний чинник (а на нашу думку/
О.Л./, як результат) формування і розвитку етносів, матеріалізо­
ваний в об'єктах та явищах природи і культури, що знаходить свій
проявугеорозмаїтті» [13, с. 55], закріплюючись, ще додамо від себе, в
етно-екологічній геокультурній ситуації, що й становить основу цього
георозмаптя. Збереженню біологічного, ландшафтного та етнічно­
го розмаїття присвячена науково-практична діяльність ЮНЕСКО зі
створення Списку всесвітньої спадщини та охорони його об'єктів. В
першу чергу до Списку заносяться об'єкти, які зазнають негативного
впливу як природних (землетруси, епейрогенічні рухи земної кори,
зміни кліматичних умов, зсувні та яружні процеси, абразія берегів,
вивітрювання тощо), так і антропогенне обумовлених (забруднен­
ня повітря, поверхневих та підземних вод, порушення геологічного
середовища та ґрунтового покриву, деградація рослинності, в тому

числі внаслідок рекреаційної дегресії, шум, вібрація та інші порушен­ня природних параметрів довкілля) чинників і потребують підтримки всієї світової громадськості зі збереження, відновлення та охорони.

До Списку всесвітньої спадщини (на початок XXI ст.) внесе­но майже 600 об'єктів, з яких 76 % становлять об'єкти культурної, 21 % - природної та 3% - природно-культурної спадщини, що розташо­вані в більш ніж 110 країнах світу. Щорічно Список поповнюється при­близно тридцятьма новими об'єктами завдяки діяльності Всесвітньої комісії по культурі та розвитку ЮНЕСКО та національних органів з охо­рони природної і культурної спадщини. Найбільше пам'яток, які вне­сені до Списку і знаходяться під охороною ЮНЕСКО, сконцентровано в Європі (понад половина від загальної кількості), що є наслідком чіткої, цілеспрямованої діяльності державних інституцій європейських країн зі збереження пам'яток природи, історії і культури.

Кожна країна, згідно діючого законодавства, опікується охоро­ною культурно-історичної та природної національної спадщини, яка також становить туристичні ресурси даної країни.

5) ^ Функціональний підхід до класифікації туристичних ресурсів осно­ваний на комплексному характері туристичного споживання і турис­тичної діяльності з виробництва турпродукту. Комплексність спожи­вання туристичних ресурсів відтворює мотивацію подорожування і ґрунтується на георозмаїтті. Поняття георозмаїття в його конкретно-територіальному наповненні може розглядатися як «родове» щодо туристичних ресурсів. Таке твердження ґрунтується на розумінні мотиваційної туристичної привабливості певних територій як таких, що є відмінними за комплексом ознак від місця постійного прожи­вання туриста.

Георозмаїття є об'єктивним фактом сполученості природничої і соціальної історії, зафіксованим зовнішніми відмінами «від місця до місця». Георозмаїття сформувалось внаслідок адаптації певного етносу до природного середовища, «яке його годує» (за висловом М. Гумільова) [40, с. 17] і візуально фіксується пейзажними властивостями культур­ного ландшафту. Культурні ландшафти в процесі культурогенезу зміню­ються, але в цілому зберігають основні властиві їм риси, які склалися в процесі традиційного природокористування з притаманними тільки йому елементами матеріальної та певною мірою духовної культури, що склалися на даній території. Георозмаїття - категорія динамічна, яка постійно трансформується під впливом інноваційного процесу, посиле­ного останнім часом дією глобалізації. Сучасні інновації змінюють, часто стандартизують, доповнюючи характерними елементами культури доби глобалізації, традиційні культурні ландшафти, досить лише згадати урба-




містичні пейзажі великих міст, багатоповерхові транспортні розв'язки тощо. Але георозмаїття, як відміна «від місця до місця», зафіксоване в формах і типах геопросторової організації природокористування, можна розглядати як ознаку туристичної привабливості певної тери­торії. Георозмаїття, його ознаки, що є мотиваційне привабливими для здійснення подорожі і особистого ознайомлення з ними (туристичного споживання), є туристичним ресурсом.

Георозмаїття фіксується ландшафтними відмінами, які є зовнішньою ознакою, та культурними відмінами, які становлять функціональне напо­внення виделеної за зовнішніми ознаками етно-ландшафтної геокультурної системи (артефакти матеріальної, духовної та екологічної етнічної традиційної та сучасної культури, подійні соціокультурні факти сучас­ного життя тощо). Ландшафт є закономірним сполученням природних компонентів, що має чіткі просторові обриси. Ці обриси сприймаються як цілісна, закономірна, гармонійна картина з характерними тільки для даної місцевості рисами - пейзажними (зовнішніми) ознаками. Пейзажні властивості ландшафту відбиті в зорових образах, що закарбовуються в людському сприйнятті і містять для людини не тільки інформацію, яка дозволяє орієнтуватися в довкіллі, але й важливі життєві цінності, форму­ючи світосприйняття. Відомі з численних описів факти сприйняття люди­ною, яка виросла і сформувалась в певному ландшафті, іншої за пейзаж­ними властивостями території. Так, у людини, що виросла на рівнині, гірські пейзажі викликають разом із захопленням незвичним, почуття незручності і невпевненості;безкрайні пустельні простори (будьте піща­на чи сніжна пустеля) викликають у жителя середніх європейських широт відчуття пригнічення і занепокоєння. Те ж стосується й кольорів рідно­го пейзажу: вони вкарбовуються в сприйняття природного оточення і крізь них людина сприймає згодом інші пейзажі, мимоволі відтворюючі їх в звичній гамі. Як зазначає В.П. Семеноа-Тян-Шанський, голландські художники, що звикли до коричнево-зелених кольорів рідних ландшаф­тів, навіть на полотнах на біблейські та євангельські сюжети, зображуючи Палестину чи Єгипет, подавали суміш голандських пейзажів з римськими руїнами в звичній приглушеній кольоровій гамі. Таким чином, пейзаж є візуально-естетичним сприйняттям довкілля. Візуальний підхід дозволяє виділити в ландшафті характерні риси і на цій основі провести типологію ландшафтів за пейзажними ознаками (мал. 1.10).

Пропонована типологія побудована на основі міркувань, висловле­них В.П. Семеновим-Тян-Шанським [11]. «Дикий» або природний пейзаж є первісним, який за наявністю біотичного компоненту поділяють на органічний, де основною складовою є рослинність, і неорганічний, де основною складовою є рельєф.

Неорганічні пейзажі, які формуються за відсутністю одного з при­родних компонентів, викликають у людини «пустельне почуття» - само­тності, меншевартості, покинутості, врешті-решт, чогось фантастичного, позалюдського. Наприклад, печерні пейзажі формуються в результаті взаємодії земної поверхні, води та повітря, але практично без участі сонячного світла та тепла, яке проникає в печери через численні пере­пони. Тому, мабуть, з печерами в людській свідомості здавна пов'язані сакральні уявлення (від християнського усамітнення - затворництва до демонології). Культурним є пейзаж, в якому наявні і візуально «про­читуються» антропогенні складові: елементи матеріальної культури чи наслідки людської діяльності. За ознакою зміненості (міри антропоген­ного втручання в природне середовище) культурні ландшафти можна поділити на мінімально антропізовані, де наслідки людської діяльності «вкраплені» в природне оточення (лісогосподарські, транспортні та інфраструктурні) та максимально антропізовані або практично повністю змінені людиною (промислові, урбаністичні). Між цими двома крайніми проявами окультуреності існує безліч перехідних типів (наприклад, різ­номанітні сільськогосподарські тощо). Таким чином, пейзаж сприйма­ється передусім як певний простір, структурований за співвідношенням природних та антропогенних компонентів в ландшафті.

Пейзажні характеристики ландшафту змінюються в часі залежно від інтенсивності антропогенних впливів. За цією ознакою виділяють п'ять видів пейзажів:

1) первісні, яких не торкнулась людська діяльність (слід зауважити, що таких ділянок в світі стає все менше. Дикими можна вважати, та й то умовно, високогірні території, незадіяні в господарюванні, та високі широти, де немає постійного населення, а провадяться тільки науко­ві роботи, та окремі території, що за своїми природними умовами непридатні для заселення);

  1. напівдикі, в яких наявні певні ознаки освоєння людиною цих тери­
    торій. Це території, де панує привласнюючий тип господарювання з
    його обмеженими технологіями, наприклад, мисливські угіддя;

  2. культурні, в яких домінуючими складовими є результати людської
    діяльності (поселення, технічні об'єкти, кар'єри, рекультивовані
    землі, зрошувальне землеробство тощо);




  1. занепалі, в яких наявні елементи матеріальної культури та відчува­
    ються наслідки людської діяльності, але які занедбані чи внаслідок
    загального падіння цивілізації, чи економічного занепаду, чи з вій­
    ськово-політичних причин тощо. В таких пейзажах спостерігається
    руйнування елементів матеріальної культури, експансія природних
    компонентів, особливо рослинних, але природна для даної місце­
    вості рослинність інколи нездатна відродитись, внаслідок значного
    тиску в попередній період, і тому замінюється іншою, що справляє
    враження занедбаності певної території;

  2. здичавілі або пейзажі, де майже стерлись наслідки людської діяль­
    ності, практично повністю замінені відновленими елементами первіс­
    ного природного середовища, лише де-не-де зустрічаються найбільш
    стійкі з привнесених зниклою людською культурою ознак.

Таким чином, ми маємо багатомірність об'єктивних зовнішніх, незалежних від людини, умов та чинників, які впливають на сприйнят­тя та пейзажно-естетичну оцінку ландшафту. Це вектори абсолютного та циклічного часу, напрямку та динаміки змін, множинності струк­тур тощо, різнонаправлена дія яких формує пейзажні ознаки певних територій, незалежно від суб'єктивних естетичних оцінок.

На сприйняття пейзажних особливостей конкретною людиною впливають передусім її суб'єктивні риси: особисті ознаки (стать, вік, фізичний стан), властивості характеру (оптиміст, песиміст) та психіч­ного складу (холерик, сангвінік), етнічна та релігійна приналежнос­ті, які є переважно успадкованим культурним надбанням, рівень та характер освіти (набута культура), місце проживання (місто певної величини чи село) як середовище життєдіяльності, яке формує цін­нісні орієнтири і впливає на сприйняття та оцінку пейзажних ознак ландшафту. Великою мірою на сприйняття та естетичну оцінку пейзажа впливає настрій суб'єкта. Таким чином, пейзажна оцінка ландшафту є результатом суб'єктивного сприйняття стану довкілля, а об'єктивні чинники обумовлюють спільність таких суб'єктивних естетичних оцінок, притаманних певному суспільству на певній ста­дії розвитку, формуючи суспільні естетичні норми в оцінці довкілля, моделюючи ідеальні ландшафти і врешті-решт моделюючі поняття краси довкілля.

Поняття ідеального ландшафту як абсолютної естетичної ціннос­ті виступає мірою відповідності реальних пейзажних ознак суб'єктив­ним уявленням спостерігача, сформованим в певному суспільстві. Саме на цій відповідності ґрунтується естетична оцінка певного ланд­шафту. Естетична оцінка є продуктом суспільного розвитку і з певного етапу цього розвитку формується мистецтвом: пейзажний та жанро­вий живопис, література, поезія, відтворюють засобами мистецтва не тільки зовнішні ознаки, а й настрої, сприйняття зображуваного. Тобто, естетична оцінка ландшафту опосередковано відбиває рівень розвитку та стратифікованість певного суспільства, тому ці оцінки завжди конкретні, мають чітку територіальну та сезонну «прив'яз­ку», етнічне забарвлення. З іншого боку, естетичні ціннісні орієнтири змінюються з розвитком суспільства. Як зазначає А. Геттнер [12] іде­алом краси ландшафту епохи пізнього середньовіччя в Європі були затишні ландшафти, подібні до ландшафтів Луари часів Людовика XIV, а в XIX ст. вони вже здавалися одноманітними і нудними. Альпи про­тягом сторіч викликали у людей негативні емоції (занепокоєння, жах перед їх величчю) і тільки з кінця XVIII ст. стали предметом захоплен­ня. Ще пізніше прийшло визнання криси степу та моря. Така зміна естетичних орієнтирів свідчить про зміни в способі життя, відбиває їх певним чином. Можна стверджувати, що з розвитком сучасної циві­лізації, коли середовище людської життєдіяльності стає все більш штучним, все менше будуть цінитися красоти культурного ландшафту і все більшої ідеалізації буде зазнавати краса дикої природи. Певною мірою про такі зміни ціннісних орієнтирів пейзажно-естетичної оцін­ки довкілля дозволяє засвідчити розвиток екологічного туризму, в основі якого лежить прагнення «побути наодинці з природою» (по можливості більш дикою) або випробувати себе в змаганні з нею (екстремальний туризм, альпінізм).

Таким чином, туристичні ресурси можна розглядати як елемент етно-ландшафтної геокультурної системи, виокремлений на осно­ві функції туристичного споживання, представлений взаємодією та взаємозв'язком сталої етнічної та динамічної інноваційної культури, зафіксований в зовнішніх ландшафтних та сутнісних діяльнісних озна­ках георозмаїття.

6) ^ Еколого-економічний підхід ґрунтується на оцінці споживчої вартості туристичних благ і ресурсів. Наявність туристичних ресур­сів розглядається багатьма авторами (наприклад, Квартальнов В.А., Мироненко М.С., Твердохлєбов І.Т.) як чинник виробництва турп-родукту, в той час як ми вважаємо їх неодмінною його складовою, яка, залежно від характеру ресурсу, має певну споживчу вартість.

Відповідно до цієї ознаки е туристичні блага, споживання яких не залежить від людської діяльності на певній території (наприклад, клі­мат чи наявність морських акваторій); туристичні блага, споживання яких залежить від екологічного стану території і природоохоронної діяльності (стан води, повітря, ґрунтів, рослинного покриву тощо); туристичні ресурси постійного моніторингу і відповідного вкладання капіталу і праці'на відновлення ресурсів, їх атрактивних властивостей (наприклад, шляхом реставрації, реконструкції, розвитку відповідної інфраструктури); туристичні ресурси цільового призначення, створе­ні задля пожвавлення туристичної діяльності на даній території.

Наведені підходи і побудовані на їх основі класифікації не вичерпують всієї багатоаспектності туристичних ресурсів, вони лише підкреслюють складність і неоднозначність поняття «туристичний ресурс» при його видимій зрозумілій простоті. Наприклад, можуть бути запропоновані до класифікації туристичних ресурсів такі загальнонаукові підходи як історичний (це дозволяє класифікувати ресурси за часом їх виникнення), системний (класифікація ресурсів за взаємо-узгодженістю зв'язків), синергетичний (виявлення зв'язків та сукуп­ної дії чинників, які посилюють ефект сприйняття в туризмі) тощо. В даній роботі подальша характеристика туристичних ресурсів України подається за найбільш поширеним сутнісним підходом, але занад­то широке трактування історико-культурних ресурсів потребувало окремого розгляду класу культурно-історичних пам'яток та особли­востей традиційної етнічної культури населення країни. До того ж в умовах зростаючої глобалізації, вплив якої проявляється в стандар­тизації та уніфікації виробничих технологій і поширюється на стиль життя, особливо міського населення, стають помітними тенденції етнічної самоідентифікації. Проявами таких тенденцій е відродження національних та місцевих традицій, традиційних свят та обрядів, фор­мування на їх основі сучасних святкових заходів, які зазнають широ­кого розповсюдження в туризмі, зокрема європейських країн. Таким чином, етнічний чинник, який відбиває особливості життя населення певної території, його ментальність, світосприйняття, проявляється в особливостях суспільного життя, спілкування, в кроскультурних комунікаціях туристів, набуває непересічного значення і потребує детального вивчення.


1844900318254433.html
1845021651670047.html
1845107361226573.html
1845208626722362.html
1845274650778516.html